Фесенко Г. Г. – канд. філос.наук
Харківська національна академія міського господарства
«КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ ПЕРСПЕКТИВИ» УРБАНІСТИКИ
(методолого-епістемологічний аспект)
Показано еволюцію досліджень культурного простору міста в контексті парадигмальних змін, що відбувалися в філософії науки, через експлікацію на проблему суб'єкт-об'єктної кореляції в пізнавальних моделях (модерн, постмодерн). Пропонується нове вирішення проблеми ідентифікації суб'єкта-дослідника, обґрунтовані евристичні можливості для урбаністики культурологічного знання
Ключові слова: пізнавальна модель, діалог, культурологія, урбаністика, суб’єкт
Fesenko G.G. «Cultural perspectives» of urbanites (methodology-epistemological aspect). The article offers evolution of research the urbane cultural in the paradigm transformation in philosophy of science through explication the problem subject-object correlation in cognitive models (modern, postmodern). Investigates the new design identity subject, proves the evristic potential of culturology for urbanities.
Key words: cognitive models, culturology, dialogue, urbanity, subject.
Однією з особливостей сучасної урбаністики є очевидне посилення в ній культурологічного мислення. Феномен культури набуває в новому контексті онтологічного звучання, оскільки місто є не лише природно-технічним комплексом, складовою частиною ландшафтної сфери, перетвореної зусиллями багатьох поколінь, а й своєрідною формою співжиття людей, центром „культурного тяжіння”. Особливе соціальне та просторове середовище міста формує своєрідну міську культуру.
Культурологічний аналіз міста дистанціюється від технократичного погляду на місто та розглядає міське середовище з точко зору того, як воно впливає на саморозвиток особистості, шукає форми соціокультурного буття, що відповідають гідності людини. Дослідження внутрішніх смислів культури, засвоєння багатоманітної культурної спадщини, знайомство з внутрішньою структурою культури того чи іншого міста, осмислення ритмів його історичного буття та перспектив майбутнього зробили проблему співвідношення історії та культури однією з актуальних в урбаністиці.
Міста дедалі стають самодостатніми суб’єктами розвитку власної території, їх роль не обмежується концентрацією людських, фінансових, інфраструктурних, організаційних ресурсів. Очевидним став той факт, що місто є специфічним феноменом із своїм культургенетичним механізмом виникнення, розвитку, функціонування. Міські утворення переживають „ущільнення” не лише матеріально-просторового субстрату урбанізованого середовища, а й соціокультурного наповнення – ускладнюється функціональна диференціація, виявляються зв’язки, раніш не очевидні тощо. У потоці змін, що відбуваються у містах, все складніше виявити, а тим більш - пояснити динамічні процеси розвитку міста як особливого „живого” організму, що в своєму функціонуванні постійно зростає, перетворюється, трансформується.
Сучасний стан дослідження історико-культурного простору міста, на нашу думку, „розчиняється” у різноманітному, але роз’єднаному знанні. Зусилля істориків, теоретиків архітектури, культурологів, інших фахівців з питань життєдіяльності міста недостатньо координуються. Структури академічних співтовариств за останні роки практично не змінилися. У той же час зовнішнє середовище існування відносно замкненого академічного співтовариства повільно, але неухильно змінюється: у точках дотику академічного мікрокосмосу зі світом зовнішнім виникають усе нові напруги. Це і реакція на провали в культурній політиці, запрограмовані вченими-консультантами, це і кризи в реконструкції історичної забудови міст і т. ін.
У таких умовах в самому академічному співтоваристві створюються передумови для активізації і посилення впливу альтернативних течій культурфілософської думки, пожвавлення контактів і дискусій між представниками різних наукових шкіл. Настав час і теоретичної рефлексії, коли предметом пізнання стає не сама культурно-історична реальність, а знання, що її описують. В реальній науковій практиці спроба відмовитися від філософії, від пошуку прихованих від спостереження сутностей призводить до „подрібнення” тематики, відходу від фундаментальних проблем і навіть часом до втрати змісту наукового спілкування. Параметри епістемології культурного простору задає філософія науки, у якій існуючі наукові традиції переосмислюються як науково-дослідні програми, оцінюються їх евристичні можливості.
Таким чином, повернення в сферу урбаністики питання наукових онтологій („картин реальності”, у тому числі культурно-історичної) свідчить не лише про активну епістемологічну й ідеологічну роль цього компонента наукового знання, а й дає можливість включитися в конкретну дослідницьку роботу з реконструкції, критичного аналізу і навіть проектування таких онтологій.
Метою даного дослідження є філософський аналіз сутності пізнавальних моделей культурологічного знання залежно від когнітивних характеристик суб’єкта-дослідника. Для досягнення цієї мети необхідно вирішити наступні завдання: а) дослідити трансформацію пізнавальних моделей культурного простору міста в перспективі конкретних філософських концепцій суб’єкта (суб’єкт-об’єктних та суб’єкт-суб’єктних кореляцій); б) в контексті зміни наукових парадигм (модернізм, постмодернізм) виявити перспективи розвитку культурологічних досліджень в урбаністиці.
Об'єктом дослідження виступають методологічні проблеми культурологічного пізнання, пов'язані з кардинальною зміною загальної спрямованості світогляду та наукової парадигми - механістичної редукціоністської картини світу на нову холістичну. Сцієнтистський світогляд розглядав культурні реалії як щось зовнішнє по відношенню до людини. У новій концепції всесвіт не протистоїть людині, не є зовнішнім, незалежним і чужим, а нерозривно пов’язаним з нею. Епістемологічні новації останньої третини ХХ ст. помітно впливають на урбаністику – формується нове бачення культурно-історичної реальності покликане відтворити «живий» образ міста як складного динамічного цілого, особливим творчим компонентом якого виступає людина.
Структура та реальний зміст наукового знання, як правило, визначається відповідним рішенням проблеми співвідношення об'єктивного і суб'єктивного. Новітні дослідницькі стратегії залежать в більшій мірі від рівня сформованості когнітивних характеристик суб'єкта. Тому доцільно виявити сутнісні характеристики суб'єкта-дослідника в різних пізнавальних моделях культурно-історичного простору міста. Відмінність суб'єктивності негативної і позитивної, розуміння суперечливої природи суб'єктивності – ці проблеми лише недавно почали обговорюватися. Нам хотілося б виділити ті, які чинять безпосередній позитивний вплив на практику роботи в урбаністиці.
Теоретичною основою дослідження слугують перш за все роботи, які сприяли обґрунтуванню та з’ясуванню проблеми суб’єкта наукового пізнання, насамперед, праці представників філософії науки (Т.Кун, П. Фейєрабенд). Концептуальний апарат дослідження представлений теоретичним простором культурології (О.Шпенглер, А.Тойнбі, Я.Буркхардт, Й.Хейзінга, школа “Анналів”). Теоретичні підходи урбаністичних студій розробляються Дж.Форестером [13], М.Вебером [4], серед вітчизняних дослідників – Я.Верменич [5].
Суб’єкт-об’єктна специфікація в пізнавальних моделях дослідження культурного простору міста утверджує, що кінцевий науковий результат залежить не лише від того, хто діє (суб’єкт) або на що спрямована пізнавальна діяльність (об’єкт), але і від того як здійснюється даний процес, які способи, прийоми і засоби при цьому застосовуються. Тому доцільною є розробка типології суб’єкта-дослідника, що відповідає класичній, некласичній науці та ситуації постмодерну.
Оскільки в основу класичного типу філософування покладено переконання про те, що наука може мати справу виключно з “позитивними фактами”, які піддаються емпіричній перевірці, урбаністика довгий час розглядала культуру як сукупність наявних предметів або цінностей, що складають культурний фонд міста, який потрібно описати, класифікувати, вивчити. Дескриптивно-класифікуючий метод продовжує домінувати у дослідженнях культурного простору міста, змальовуючи елементи та риси культури, а не її саму як систему. На цьому рівні розуміння питання про сутність міської культури спеціально не ставиться. Історії-описи акцентували увагу на окремі елементи культури, а не на зв’язки між ними. Завдяки цьому урбаністикою накопичується емпіричний матеріал, що дає можливість характеризувати життєдіяльність окремих сфер міста.
Орієнтація „об’єктивуючого суб’єкта” на реалізацію спеціальних емпіричних методів дослідження ігнорує всю складність проблематики між суб’єктом-дослідником та предметом пізнання: суб’єкту достатньо слідувати загальноприйнятому в науці дослідницькому проекту. Культурні дослідження такого типу інституціалізують поділ предметного поля міської культури на окремі галузі (художню, науково-технічну, містобудівну, етнографічну тощо) та збагачують їх конкретними фактами.
Погоджуючись з тим, що вивчення окремих деталей культури є необхідним елементом культурологічного пізнання, ми, однак, вважаємо, що результати подібних досліджень не забезпечують розгляд їх у внутрішній єдності, тобто якісної характеристики. На будь-якому рівні свого функціонування культура не просто співіснує з іншими сферами життєдіяльності міста, а проникає в них, виявляючи себе у політичній діяльності, у ставленні до праці, у мистецтві, наукових дослідженнях і т. ін.
Переосмислення, наділення культурного явища особистісним смислом можливе у некласичній філософії, що враховує співвідношення характеристик об’єкту та засобів і пізнавальних операцій, які використовуються в процесі дослідження. Дослідник такого типу виступає проти існування культурних феноменів у формі надіндивідуальної реальності, він намагається не копіювати дійсність, а творчо перероблювати її в результаті осмислення життєвих явищ. Пізнання в такому випадку здійснюється інтуїтивно, безпосередньо, тобто незалежно і в обхід науково-понятійного пізнання. “Суб’єктивуючий суб’єкт” співвідносить культурний простір з індивідуальною реальністю, що є значимою лише для переживаючого її суб’єкта. Міська культура є важливим чинником формування особливої картини світу мешканців міст. Особливу культурно-історичну реальність можна виявити і описати особливим способом, який розроблявся філософією життя, екзистенціалізмом та зв’язав розрізнені фрагменти дійсності та однобічні відносини в нове ціле. Така пізнавальна модель культурно-історичного простору міста передбачає антропологічний принцип дослідження, пізнання культурно-історичного процесу „внутрішньо” – через людину, через „проникнення” в самосвідомість людей конкретно-історичної доби.
Культурний простір міста у контексті модальності людського буття, представлений дослідниками культурфілософського напрямку (Я.Буркхардт, Л.Февр, М.Вебер). Становлення міської культури невід’ємно пов’язується з процесом самопроектування людини. Так М.Вебер розглядав місто як своєрідний осередок перетворення – від несвободи до свободи [4, 322]. Дослідники звертаються до часів Ренесансу, коли місто починає відігравати роль центру розвитку, що всій культурі Нового часу надає цілісності. Міська культура набуває самоцінного значення, поставши опозицією до цінностей, характерних для землеробської цивілізації. О. Лосєв зазначав, що саме у добу Ренесансу місто набуває у культурі такого значення, що стає не просто елементом традиційної культури, як це було у середні віки, а системою, що задає логіку розвитку всієї культури [10, 18].
Прийняття постмодерністської точки зору – це визнання того, що статуси дослідника і самого об’єкта дослідження є ідентичними, суб’єкт і об’єкт виступають рівноправними творцями дійсності. Постмодерністський суб’єкт протиставляє об’єктивному аналізу культурної реальності дослідження окремих елементів складного об’єкту як автономних суб’єктів. Від дослідника культури тут вимагається уважно вдивлятися “крізь текст” в культурно-історичну реальність. При цьому описується структура соціоісторичного “поля”, його потенціали, рівні та інші характеристики. “Польове”, цілісно-динамічне зображення культурно-історичного простору надзвичайно різноманітне.
Дослідник-постмодерніст одночасно виступає в ролі нарратора, іллюстратора та демонстратора різноманітних характеристик та рис культурно-історичного явища. Завдяки постмодерністам в історії культури з’явилися нові ракурси тематики досліджень: регіональні, локальні історичні пошуки, що тісно пов’язувалися з національним, екологічним, ґендерним контекстом. Так, в межах протиставлення стать/ґендер осмислюються „жіночі” дослідницькі ролі, що скоріш культурно приписані, ніж біологічно задані. Радикальний дуалізм, що надає існуванню жінок принципово інше підґрунтя, на відміну від чоловічого існування, дає можливість побудувати дві життєві тотальності (культурно-історичні простори) і кожну з них за автономною формулою.
Жінкам приписують бачення простору у контексті оселі. Якщо чоловіки діяльні „поза” межами оселі, у просторі, що має їм підкоряться, то жінка розглядає простір як продовження власного тіла. Таке позиціонування чоловіка та жінки відображає специфіку ґендерних дослідницьких стратегій. Чисельні спостереження над особливістю жіночої душі доводять, що у жінки Я та її дії, центр особистості та її «периферія» тісніше пов’язані, ніж у чоловіка, тому результат їх діяльності не може бути об’єктивованим по відношенню до самої діяльності» [8, 252]. Такий тісний зв’язок всіх частин сутності не робить жінку суб’єктивною(релятивною), бо внутрішнє життя, не розділене часом, простором, несе в собі самій власне бачення. Єдність її натури зберігає все, що їй коли-небудь довелося пережити, у єдиному центрі цінності та почуттів. Чоловік здатен роз’єднуватися на окремі напрямки своєї сутності, робити периферію незалежною від центра, бути незалежним у виборі напрямків діяльності, що є неприпустимим для „вірності” як сутності жінки.
Суть питання про співвідношення між жіночим рухом та об’єктивною культурою полягає у розширенні пізнавальних меж, можливості створити те, чого не можуть створити чоловіки. Жінки можуть відкрити типові зв’язки, приховані для чоловіків, і тим самим зробити специфічний внесок як у дослідження культурно-історичного простору міста, так і його проектування.
Дослідник кінця ХХ – початку ХХІ століття, який розгортає своє дослідження в рамках суб’єкт-суб’єктних зв’язків, головну увагу приділяє Іншому суб’єкту – людині як суб’єкту в його соціокультурній обумовленості. Мова йде про розуміння історико-культурного простору міста, яке одночасно є взаєморозумінням. Діалогічні характеристики пізнання, на наш погляд, відкривають невичерпні можливості для осмислення культурно-історичної проблематики. Відтворюючи образ людини минулих епох, ми незалежно від наших намірів, одночасно заповнюємо і свій власний образ, створюємо матеріал для міркувань про власну культуру. Культуролог-урбаніст в такому разі намагається аналізувати міський простір як взаємодію, взаємопроникнення культури та людини. Такий підхід відрізняється, наприклад, від дослідження ментальності (розглядається об’єктно), бо намагається “дістатися” до творчої свободи особистості. Пошук нових стратегій дослідження культурного простору міста вимагає також спрямованості на реконструктивне моделювання соціокультурних реалій минулого, “мікроісторії” (образу життя пересічної людини) у доповнення до “макроісторії” епохальних подій.
Епістемологічною платформою дослідження міста як системи, що самоорганізується та саморозвивається, є синергетика. Вона дозволяє досліджувати будь-які системи, котрі мають структуру (в тому числі культурні), підпорядковуються дії “нелінійних законів”, які встановлюють виключно імовірнісний, а не функціональний зв’язок між об’єктами і явищами. Для розвитку міста як соціокультурного організму, носія смислів, тенденцій та сутнісних особливостей життєдіяльності суспільства, характерною може бути емерджентність, здатність до стихійного прояву нових якостей, що їй не властиві, і як наслідок – нелінійність розвитку.
У підсумку урбаністика має розвиватися шляхом створення все більш повного інтегрального образу культурного простору міста. Теоретичною основою сучасних досліджень в культурологічній перспективі слугує “конструктивна суб'єктивність”, тобто здійснення оцінки, критичного аналізу явищ з точки зору особистого світогляду, в якому теоретичне узгоджене з етичним, суб'єктивне з об'єктивним. Осмислення та опис культурного простру міста можливий при свідомому застосуванні протилежних пізнавальних процедур – логіки та інтуїції, раціонального та ірраціонального, об’єктивного та суб’єктивного. В пізнанні міста як феномену культури методи, запозичені з інших концептуально-теоретичних парадигм, втрачають характер самодостатності і набувають якості взаємодоповнюваності; така перспектива дозволяє розглянути культурний простір міста як багатомірну реальність. Новий дискурс епістемологічно збагачується за рахунок взаємодії з соціологією, антропологією, семіотичними прийомами культурно-історичного аналізу текстів, що дозволяють наблизитися до розуміння «культурного механізму» міських явищ, подій, масової практики та індивідуальної поведінки.
Література:
1. Алексеева-Бескина Т. И. Саморазвивающаяся система города и константы переходных процессов урбогенеза // Город в процессах исторических переходов. Теоретические аспекты и социокультурные характеристики. – М., 2001. – С. 71 – 163.
2. Ахиезер А.С. Социальное пространство и человеческий фактор в свете теории урбанизации // Проблемные ситуации в развитии города. – М.,1988. – С. 45-81.
3. Буркхардт Я. Культура Возрождения в Италии. - М.:Юристъ,1996. – 578 с.
4. Вебер М. Город // Вебер М. Избранное. Образ общества. – М.: Юрист,1994. – С.108-256.
5. Верменич Я.В. Теоретико-методологічні проблеми історичної урбаністики // Український історичний журнал. – 2004. - №3. – С.21 – 29.
6. Долгий В.М., Левада Ю.А., Левинсон А.Г. Урбанизация как социокультурный процесс. – М.,1993. – 228 с.
7. Зиммель Г. Понятие и трагедия культуры / Зиммель Г. Избранное. – Т.1. Философия культуры. – М.: Юрист, 1996. – С.445 – 475.
8. Зиммель Г. Женская культура // Зиммель Г. Избранное. Т. 2. Созерцание жизни. – М.: Юрист, 1996. – С.234–266.
9. Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада. – М.: Высш. школа, 1992. – 456 с.
10. Лосев А. Эстетика Возрождения. – М., 1978. – 428 с.
11. Риккерт Г. Философия жизни. - К., 1998. – 488 с.
12. Свідзинський А. Самоорганізація і культура. - К.,1999. – 342 с.
13. Форрестер Дж. Динамика развития городов. – М.,1974. – 258 c.
Рецензент – проф. Білик Я.М.